Вдома…
Приємне відчуття тепла після обвітреного дня і бажання посвятити вечір сяганню неозорих просторів знань з ноосфери… Іспит ж як-не-як…
Хто ж нам їх кидає шматками?.. Отак, жартуючи
Спонукає до роздумів музика Chris Komsthoeft, вперше почула його з короткометражки http://www.youtube.com/watch?v=9DXL9vIUbWg
Ось ще дещо даного композитора http://www.myspace.com/chriskomsthoeft фортепіанні акорди вриваються в тишу, заспокоюють, водночас спонукають, хвилюють, кидають в роздуми, надихають і тривожать…
Розумієш, що це не початок кінця, а просто кінець початку, і тішить, що є ще куди рухатися, відкривати нові простори… іти до вершин, в прямому значенні… вершини в метафоричному сенсі не мають жодної вартості…
Як і не має вартості нічого окрім Богом даної природи….
Спокій у турбулентності і радість серед чуми…
Тендітні плекані мрії про срібні гірські вершини і казку зірок на снігу….
Невже, невже, нарешті це матеріалізується і втраплю в світ зачарованої зимової далечіні?

А поки maxed out…

Current Music: http://www.myspace.com/chriskomsthoeft/music/songs?filter=featured

Пізно, хочеться спати, шалено, та неспокій не дає віддатися сну…
Якось бентежно мерехтить світло тьмяної лампи…
Її згасання було би логічним завершенням дивакуватого етапу початку банальної сірості.
2011- рік, коли світ став кольоровішим, проте, сприйнятий безпристрасно в стоїчному спокої та лінивому спостеріганню та споживанню.
Дивно якось…коли все неначебто є, та немає довіри до людей… вона зникла: вивітрилася в повітрі і полетіла в неозорі простори шукати наступної жертви…прихистку в ще не зрадженім життям серці…

Хотілося би вірити в кінець, він би мав настати за якихось 11 з хвостиком місяців…
Апокаліпсис би органічно вписався в світову феєрію верховенства людського духа…
Могутнє шоу, останнє видовище для нас, перенасичених хлібом, захоплені зойки та осяйне шоу…і все….для нас… а насправді- нове народження, новий початок…нова казка природи…лише без нас….

Current Mood: sleepy

Пахну липою...
Намокла в липовім цвіті,
Втопилася в ароматах ,
Сп’яніла від переспіву птахів,
Загубилася у омріяних замках дитинства, обплелася всюдисущим плющем

Лежав собі тюльпан на примерзлому сухому тротуарі
Одиноко тулився голівкою до глухої до чужого болю долівки
І думав над незрозумілістю своєї появи на холоді
Можливо, він просто висковзнув з букета таких же маленьких тюльпанів, вирощених під теплом ламп…
Хотів волі, гадав, що там зустріне справжність…
А вона все не приходила….
Ще ж не весна, зарано прагнути волі, зарано цвісти, невчасно, штучно, неначе той бідолашний тюльпанчик…


Можливо, його ніс якийсь хлопчина милій дівчинці, а вона…. Захотіла якомога швидше позбутися небажаного тягаря…


І плине час білим птахом в чисту голубінь,
Чому це нас роз’єднала тиха далечінь…


В холодну ніч
Неймовірно крихітний
Лілово-білий
На засміченому жорстко-жорстокому асфальті….
– Це те, що дивувало,
Речі стукають в наші органи пізнання особливо тоді, коли вони випадають з ряду усталених закономірностей…

Голівка сумно схилилася, життєві соки вилилися, вода вже не несе в собі отієї цілющості, хіба каталізатор повільної смерті….щойно народженого тюльпана….

Сумно зітхав він на пластиковім покритті торби, дивно дивилися перехожі, тимчасові мешканці купки жовтого металобрухту…..

Дякую вечору, сповненому означення реальності


І слід означити реальність, схопити в жменю часоплин,
Яке ж навколо все- банальність,
Коли згадать, що й ми – лиш дим


Перегорнуть сторінку- значить бути,
з життям іти –коли так бракне сил,
Про біль й не думать – може бути,
Його нема -це лиш кровавлять сни

Хтось каже: бути – значить пити
Нектар з утіх земних до дна,
Я ж п’ю – не можу все сп’яніти,
Забракло на землі й вина

У сни тебе запрошу я й сьогодні –
І блиск очей сяйних вкраду
А очі ті – то мук моїх безодня
Терзають душу в сні та наяву


Ти –як маяк, та лячно цілу вічність
Простукуєш ритмічно часолік
І серце б’ється - схематично
Ти мислити ще вдосвіта одвик

У смутку сірім сходяться вуста
В обох закутані в скафандри
Ділитись нічим- бо вода
Забрала все – лишились рани

Ммм... навіть не знаю, чи годиться довгеньку писанину розпочинати словами: на добраніч, але, здається, зараз це навіть незле би пасувало.
Зараз таємні ельфики зачаровують своїми дзвінкими переспівами із клаптикових сонячних, зоряних, місячних сонат та симфоній, планет та комет...


Як твій вечір?Помережаний привидами сонливості?Інкрустований діамантами мрій про юзання комп'ютера? Чи сповнений хай хоупс про навчання;-)
до речі, high hopes by Pink Floyd була моєю улюбленою піснею 3 роки-я вважала, що весь світ містився в отих декількох акордах, наділених неймовірним магнетизмом...і, мабуть, найбільшим блаженством для мене було би вмерти під її чаруючі звуки..
Це була казка,
мрія,
затуманений погляд,
сприйняття реальності крізь призму Його очей...А потім все вибухнуло і розплилося міріадами крапель Мрії, облитої кров'ю..


Настає час,коли пересичуються контактами і тікають в свій мікро, чи то-б пак, макрокосм, коли великим даром стає звичайна телефонна розмова, неймовірним трепетом сповнений момент розривання конверта, спершу схвильований швидкий погляд, а потім ретельне вчитування до дірок химерно впорядкованих літерок...теплота, душа, затишок закарлючок, в яких передана часточка душі та тепла...

Годі про це, годі про Собеських, Радзівіл, Марисеньок, Теофілій…
...Хочеться спати ..
сьогоднішній шпалер любим Рясне ...Монахині і п'яний з соломиною від повітряної кульки в зубах та однією по-хіпарськй закоченою штаниною... дикий вереск діток, що женуться за голубами...

... ну постривай!- В екрані рекламного ТБ- щоденне ранкове щастя попереду, а зараз- пелена вечора… завтра- екскурсія, знову оживатиме історія вуличок та кам’яниць, а зараз- в часопростір вривається туманна ніченька…

Знаєш, я не вельми люблю осінь, зрештою, як і зиму, єдина пора, в якій я справді живу, це літо-дуже неґотично, правда?;-) саме тому мене й урочисто „викреслили” з книги живих та померлих і ненароджених представників люду цього…

… скоро літо…починається пора полудневого втикання в точку, танців на розпеченому асфальті з розтріпаним волоссям, нічних літань на мітлах, відмороження розпеченої свідомості, і, звісно, ера незмінних Вісін Темптейшн на пожухлій траві…

на зміну приходять теплі радісні дні і легковажні нотки саммер вайн Ненсі Сінатри, чаруюча легкість Лари Фабіан, божевільна розвіяність Джанни Нанніні...

усе трапляється несподівано- таке наше життя, так ми народжуємося і помираємо, вриваємося у цей карнавал і одягаємо маску відповідно до вподобань.. чи традицій (?), моди (?)... а потім- просто розчиняємося, стаємо безликими тінями, а свято триває... лише без нас...
якщо чесно, я дуже щаслива... зараз... бо принаймні можу сподіватися на легкі, мереживні обійми витончених постатей привидів, які здатні хоч на мить відігнати незрозумілу пелену, виткану потерчатами, бісенятами, вампірчиками, болотяними страховиськами та іншими духами світу не сього...

думки снують… дифузують у свідомість-підсвідомість, то виринають, то потопають…пливучи у вічність… несучи у ніч…

дякую Вам, що так раптово з’явилися на сторожі мого спокою… і байдуже, що навколо плетуть Пріамові діти… Ви мені потрібні…завжди і нині…

настанова на ніч-не бійтеся вірити у казковість походження світу навколо:-)

...Дивлячись на унікальний Stonehenge, найвеличнішу пам’ятку доби Неоліту у західній Європі, над призначенням якої ще й досі сушать (і сушитимуть) голови вчених-невдах, розумієш, що завше людство старалося knock-knock knocking on heaven’s door... а потім нащадки творців лізли зі шкури і залазили у іншу шкуру... шагреневу, перескакуючи із епохи у епоху  то у пошуках святого Грааля, то перевертаючи землю намагаючись докопатися до черепків Адама і Єви, то дряпаючись по stairway до heaven…та, якби не було, the tide is turning…

Вся історія людства- одвічні пошуки шляху до Всевишнього- від кам’яного віку з його відомою палеолітичною скульптуркою Венерою з Віллендорфа, яка нагадує не жінку, а радше здеформовану скіфську хлоп-бабу.. наскельні розписи аборигенів далекої Австралії... культура шумерів, Месопотамії... що вже говорити про Вавилон, Ассирію, Іран, скіфів...Єгипет, Грецію...

Романський стиль, готика, відродження... неймовірний у геніальності Мікеланджело з розписами Сесктинської Капелли, сила і нестримна енергія сцени створення Адама...Рафаель, да Вінчі, Джакоппо Bellini , Жентіль Bellini, Джованні Bellini, Тиціан, вражаюча експресія „Воскресіння Христа” El Greco… загадкові голландці Hieronymus Bosch Peter і його послідовник Bruegel the Elder, яких я би віднесла до одних з найгеніальніших мистців нашої ери-символізм початку 16 століття...

Бароко... велич та помпезність італійця Берніні... казка і вершково-шоколадна лiпнина Poppelmann...

Класичний бароково возвишений романтизм Delacroix…трагічно жахливе смертоносне полотно Goya „Кронос, що поїдає одного із своїх дітей”...

Гравюри Пакстонна...

Полум’я із пащ химерних драконів будівель і храмів Gaudi ….

Венеція, Флоренція, Верона, Падуйя, Рим... Неаполь, Везувій...

Robert Smithson – острівок-спіраль Salt Lake of Utah

Концептуальне мистецтво  Nancy Holt i Christo and Jeanne-Claude

Нео-експресіонічстична концепція Anslem Kiefer, особливо вражаючою є картина „Невідомому художнику”...

Нескінченні беззмістовні обговорення чи був власне Andy Warhol українцем... чорт, Єзу Мар”я і всі святі угодники, та не був він, і крапка! це нагадує приписування деяких занадто ревних і сердобольних патріотів Ісусові Христу українського штампу в паспорті...Зрешту, хіба створив ще Вар хол ще щось відоме крім портрету Мерилін Монро узагалі? Ну, ще шпалерний візерунок з супових бляшанок... А таким великим був трепет, коли в Монреалі купувалося квиток на його виставку... і що? Розчарування...

Догасає день, догорає стрічка, скрипуче крутиться магнітофонна стрічка... віск скапує, тече, ллється, віддає тепло, заповнюючи шпарини у паркеті, огріває м’яким полум’ям душу, з-під стелі доринає тужливий звук саксофона,

...Може, знову наліпити купу непотребу у інсталяцію з символічним підписом „нео-арт,” може,

...Бо що вони оті „голубі комірці?” ховаючись у піджаках, душаться краватками, ночами роздаючи так і ніким не почутий рик прагнення свободи, звільнення від пут неволі та кайданів.... encumbered forever by desire and ambition…

Згадується перший курс,… the grass was greener… коли, траплялося, бувала сама, і ночами включала на повну потужність затерту до дірок плівку з High Hopes...запалювала ароматичні палички у індійському футлярчику, щось малювала, шкрябала, деколи, десь вицарапавши глини, ліпила…the light was brighter…тоді, та й і як увесь 2й курс був охоплений примарними мріями та ілюзіями про world of magnets and miracles…та й , зрештою, все тоді й справді мінилося з швидкістю калейдоскопа і нагадувало ящичок несподіванок, чи то б пак  кацапську матрьошку...with friends surrounded the nights of wonder…залишалося лише витріщити на усе очі та й жити з затуманеними від п’янкого щастя очима... Our thoughts strayed constantly and without boundary традиційно, дзвонила подруга, включала платівку з неперевершеним This is the End the Doors, я притискала до вуха слухавку і втуплювала очі в який-небудь кут темної кімнати...все було на грані відчуттів, доторків, почуттів,

ПРОСТОта ПРОСТір ПРОдовження...на межі божевільності (боже, вільності)!, захоплення навчанням, університетом, організаціями чи радше дезорганізаціями, концерти, дахи, подвір’я, фото, відсутність будь-яких рамок у вигляді форми, обов’язкового відвідування, простір для блукання, думання, створювання усіляких Товариств Квадратної Крапки, чи Товариства Без Відповідальності... leaving the myriad small creatures trying to tie us to the ground to a life consumed by slow decayтанці на вулиці, лик богемності на тусівках, вино на презентаціях і одвічні безконечні розмови про метафізику, музику, поезію, театр, кіно.. відчуття себе володарем над світом, чарівним повелителем свого мікрокосму і медіатором між темним  минулим, світлим майбутнім і ганебним теперішнім....

 прагнення стилю і водночас втеча від нього... затамування подиху у спогляданні вільного падіння часу... at a higher altitude with flag unfurled we reached the dizzy heights of that dreamed of world…якісь самодіяльні музичні збіговиська без музики, ну які з нас в біса музиканти? The water flowing the endless river forever and ever…

Політика (чи творення анархії), революція, помаранчеве небо, все кольору сонця, що сходить чи заходить...

А потім...?...?...

Осінній сум та весняна радість. Це зоветься щастям.
Нічні блукання коридорами дому радості.

я є, чи це мені лише так здається? здається...так, неначе життя чудове, без підступних злодюжок і душоловів в підворотнях і я справжня...perfetto, bello e impossibilo... чудо на зварйованих вогняних колесах...

comme un gosse idiot

отак чуюся надто часто
...
Як завше, кумок підповзає до горла, тисне, дусить, обхоплює волохатими лапищами і заставляє падати у прірву страху, важкості, бездіяльності...


Плавати у озері кришталево чистих сліз і бути поміж безмовних стрімких скель, оповитих ласкамим промінням сонця.....


Знаєте, найближчого падолиста ані квітотравня я не зможу запросити нікого у сни, бо сюжет кіносеансів продуманий уже декілька сезонів наперед, усі ролі завчені, навіть найменші дрібниці....... хіба барви освітлення, декорації овіються попелом і стануть прихистком павучків....таких маленьких, тендітних, сріблисто-імлистих...


Ви ж знаєте - моя свідомість химерно реагує на реальність...
Вона живе минулим, щоразу наново моделюючи сцени із своїх комірок... надто рідко сеанс переривається, завіса закривається і тоді осінні золотисто-помаранчеві барви вступають місце strawberries, cherries…

Тепер кожна вуличка, кожень камінець, кожна пісня нагадуватимуть про Вас.... бо ж з Вами блукали містом вздовж і впоперек... з Вами слухали усю музику....прекрасні дні, шалені години, хвилини, секунди.... неймовірна легкість і водночас важкість буття... прекрасний навіть той вечір, коли Ви пішли...

Мабуть, настав час....підняти завісу для подальших меланхолійних осінніх солодкаво-тужливих споглядань.. вдісутнього погляду.........і блиску очей....сумовитого посміху і очищення душі ...

...І знову листопадово очі заплющу...




І бачитиму неначе у сповільненому кіно...знову неначе бігтиму на зустріч з Вами, по залитій променями спекотній вулиці, байдуже, що небо плакатиме на холодному асфальті,
Знову посміхатимуся Вам, хай і навколо порожнеча і погляди нерозуміючих перехожих...
Хай раптом плакатиму.. просто посеред базарного заклопотаного натовпу...чи простоволоса губитимуся поміж надгробків....Чи танцюватиму під винним фонтаном на даху з диким поглядом...ніхто не знатиме, хто поруч....
Привиди ж невидимі...і супроводжують впродовж усього земного шляху...видозмінена свідомість........
Ви ж знаєте, я Вас люблю....і любитиму.... і чекатиму на зустріч…сьогодні..завтра...вічність...je t’aime сomme un fou comme un soldat сomme une star de cinema cmme un loup comme un roi comme un homme que je ne suis pas Tu vois, je t’aime comme ça……..